у війни не жіноче обличчя

1. Виховна година на тему: «У війни не жіноче обличчя»
Мета: ознайомити учнів з роллю жінки у ВВВ, донести до їхніх сердець
основну думку: війна - це безумство, це невиправдана жорстокість; виховувати
в учнів почуття патріотизму, уміння співпереживати.
Обладнання: мультимедійний проектор, мультимедійна презентація «Жінки у
ВВВ( 1941-1945 рр.)» , відеофільм «Жінка на війні»
Учень:
Дівчина в сірій шинелі,
В куцих, простих чобітках
Йшла, де взривались шрапнелі,
Йшла з автоматом в руках.
Дівчата в бої йшли крізь ночі,
З калюж умивались дощем,
Їм бачились коси дівочі
Під грізним гарматним вогнем.
Недобрії очі лякали,
І танків боялись в бою.
Але, як мужчини, вмирали,
Землю обнявши свою.
Так хіба про це розповіси – у які ти роки жила!
Яка безмірна вага на жіночі плечі лягла!
М. Ісаковський.
Перегляд мультимедійної презентації «Жінки у ВВВ 1941-1945 рр.»
Учитель: Війна… Огидна її постать ніколи не зітреться з пам’яті народної.
Холодні й безжалісні очі дивилися стовбурами знарядь на бійців, що йдуть в
атаку, страшними кривавими ранами – на медсестер, санітарок, хірургів,
дивилися на голодних робітниках, що знемагали, біля верстатів, несучи горе й
смерть. Грубі її руки виривали жертви з кожного будинку, кожної сім’ї.

2. Так, не жіноча, але долі жінки в роки війни не позаздриш. Жінка, ніжна,
прекрасна, самою природою створена для любові, для виконання великої місії
матері, жінка, що з’єднала в собі «і багатство, і життя, і сльози, і любов», була
змушена взяти в руки зброю! Дівчата, учорашні школярки, на тендітних
плечиках своїх серед розривів снарядів виносили з бою поранених бійців.
Дівчатка цілодобово простоювали біля верстатів і не розгинали спини на
колгоспних полях. Не могли, не мали права «інженери людських душ» пройти
повз ці події. Усі наші відомі письменники торкнулися у своїй творчості теми
війни, але кращі зі створених здобутків належать письменникам-фронтовикам,
які не з чуток знають про війну.
…Пішла з дитинства в брудну теплушку, в ешелон піхоти, у санітарний взвод.
Ю. Друніна
Учениця: Тема війни дійсно близька поетесі, хвилює її. Вона говорить: «Пишу
про це тому, що не можу не писати. Пам’ять серця…» А як хотілося б забути!
Серце, серце,
Забудь скоріше
Виття сирени,
Вибухи, димний вітер,
Сльози посивілих матерів…
Відповідає серце мені суворо:
«Ні, про це забути не можна».
У 1941 році добровільно пішла Ю. Друніна на фронт і до кінця війни служила
батальйонним санінструктором. Які важкі випробування вона пройшла, але
звикнути до жахів, ранам, смерті жінці не дано.
Я стільки разів бачила рукопашний.
Раз – наяву. І тисячу – у сні.
Хто говорить, що на війні не страшно,
Той нічого не знає про війну.

3. Учень: Немає пам’ятника «невідомій санітарці» або «невідомій медсестрі»,
пам’ятника тій, котра не тільки бачила смерть і каліцтва, але ціною власного
життя рятувала поранених. Немає пам’ятника, але залишилася пам’ять.
Оспівати, возвеличити своїх подруг у віршах прагнула Ю. Друніна, ще раз
нагадати про їх, про їх дивовижно важку, але нескінченно прекрасну долю.
«Жінка дає життя, жінка й життя – синоніми». Але Батьківщина була в
небезпеці, і жінка стала в ряди її захисників.
Учитель: Саме про таких, молодих, гарних дівчат розповідає Борис Васильєв у
своїй чудовій повісті «А зорі тут тихі…». Лише один епізод, одне незначне в
масштабах цієї непоясненої війни зіткнення з ворогом у тилу нашої армії. А як
відбився на ньому весь жах, вся несумісність жіночої частки в ці страшні роки
із самим поняттям «жінка»! П’ять дівчисьок, керованих старшиною Васьковим,
ціною своїх життів запобігли великій диверсії, вивівши з ладу спеціально
підготовлену групу із шістнадцяти фашистських солдатів. Ні, ці дівчата, не
десятки, сотні тисяч інших не думали про себе, пам’ ятали тільки про долю
народу, своєї Батьківщини. Назавжди залишиться в наших серцях образ Жені
Комелькової. «…Так нерозумно, так нісенітно й неправдоподібно було вмирати
в дев’ятнадцять років». А особливо їй, «високій, рудій, білошкірій», із
прекрасними «зеленими, круглими, як блюдця, очами», їй, у якої все життя
спереду. «…Вона могла б затаїтися, перечекати, а, може, й піти. Та вона
стріляла, доки були патрони», захищаючи Риту Осяніну, Васькова, саме життя
на землі, забуваючи про те, що вона загине. Так боролися жінки: заради життя
інших, заради Батьківщини билися до останнього патрона.
Жінка «грізного часу» змушена була не тільки воювати на фронті, убивати
ворога своїми руками, вона, саме вона, кувала перемогу в тилу. У той ранок
попрощався з тобою твій чоловік, або брат, або син, і ти зі своєю долею
залишилася наодинці. Зі своїми слізьми, з недожатими в полі хлібами ти
зустріла цю війну. Вірш, написаний в 1945 році М. Ісаковським, тісно
пов’язаний з долею героїні повісті Віталіною Закруткіною «Матір люд ська».

4. Образ жінки-трудівниці, жінки нескінченної доброти й неосяжного серця
створює автор. Фашисти зламали все її життя. Спалено будинок, повішені
чоловік і син, загинули або викрадені на чужину подруги й сусіди, але Марія
знаходить у собі сили жити заради майбутньої дитини, заради людей, заради
перемоги. Працює вона не покладаючи рук за всю третю бригаду колгоспу
імені В. І. Леніна, устигає скрізь. Чотири місяці живе вона одна, працює одна,
але не затаїла зла Марія, не втратила людяності й доброти. Скільки турботи й
уваги приділяє вона дитятам-ленінградцям, що врятувалися з розбитого
ешелону. Вона сердечно доглядає за хлопцями, а вони називають її мамою.
«Таких, як Марія, у нас на землі безліч, і прийде час – люди віддадуть їм
належне… І тоді не вигаданій мадонні спорудять вдячні люди
найпрекрасніший, найвеличніший монумент, а їй, жінці – трудівниці землі», яка
непохитно перенесла всі біди війни.
Учениця: «Мені часто було страшно й тужливо, мене млоїв війни кривавий
шлях, я не мріяла навіть стати щасливої, мені одного хотілося: відпочити».
У цих рядках поетеса Ольга Берггольц передає почуття жінок усієї країни, а
насамперед, звичайно, свої й своєї співгромадяни-ленінградки. Дев’ятсот
довгих днів і ночей очікування прориву блокади міста:
І день за днем лице моє темніло, сивини з’явилася на скронях.
Але вони не просто чекали.
Я рови на найближчих підступах копала,
Збивала тверді труни
І малим дітям рани бинтувала…
Учениця: Мало, ох як мало із трьох мільйонів цих мужніх людей зуміло вижити
в нелюдських умовах блокади. Цього не витравиш із пам’яті живих. І не
проходять ці дні даремно, незгубний священний їхній осад, сам сум, сама війна
дивиться очима, що пізнали, ленінградок.

5. Жінка на війні.
Я на війні згубила свою душу,
Бо взяла в руки автомат.
В душі кричали голоси: «Я мушу!!»
Стій, воюй, борись, як Ленінград!
Я зводила важкий курок не раз,
І падали солдати під обстр́і лом….
Жагуча помста, ніби газ,
Труїла, володіла моїм тілом.
Аж враз побачила його лице завмерле.
І очі згаслі, щоки у крові….
Я знала: за наказом-тисячі померли,
А хто ж дав право забирать життя мені?
Я впала на коліна перед ним,
Моя спокута, ой яка велика!
Я вбила хлопця зовсім молодим…
Забрала сина в матері навіки….
Перегляд уривку з відеофільму «Жінка на війні».
Учитель: Очі війни… У них відбилася смерть, кров, жах, муки, нелюдська
праця. «Війна – злочин проти всього живого, проти самої природи» – це
головна думка повісті Чингіза Айтматова «Материнське поле». Ведуть розмову
стара Толгонай і поле, на якому пропрацювала все своє життя, де зустріла й
полюбила майбутнього чоловіка. Загинули в роки війни чоловік і троє синів.
Забракне слів описати горе цієї жінки. Рідним і найближчим стало для неї
тепер поле. З ним вона ділиться своїми таємними думами. І поле зізнається, що
страждає, тужить за селянськими руками, оплакує дітей своїх – хліборобів.
Затяглися рани Толгонай плівкою часу, але не зажили, болять. Хочеться їй
сказати всім людям, що людина породжена для щастя, для мирної праці.
«Можуть люди, повинні люди перепинити шлях війні».

6. Учень:
Запалімо свічечку скорботи
Тим усім, кого взяла війна,
Хто в бою загинув, на роботах
У Німеччині, чи в таборах.
Всім убитим, спаленим катами,
Всім дідам і прадідам своїм,
Всім, хто чесно бився з ворогами,
Вічна пам'ять їм і наш уклін.
Учитель: Їх, ветеранів, усе менше й менше залишається серед нас. Вони, як білі
журавлі, відлітають у небо, де зустрічаються зі своїми побратимами. Але
спогади про них назавжди залишаються у вдячній пам’яті теперішнього і
прийдешніх поколінь.