Подовжений проект «Духовними сходами», приурочений Дню хрещення Русі-України, знайомить з діяльністю іконописної майстерні, що діє при жіночому монастирі в Одесі. Про цей день і діяльність іконописної майстерні та інші пов’язані теми в інтерв’ю з членами Одеської обласної організації НСХУ у форматі виставки-бесіди «Сприймати світ одухотворено»

1. ВИСТАВКА-БЕСІДА
В РАМКАХ ПРОЄКТУ
«ДУХОВНИМИ СХОДАМИ»

2. художник-іконописець,
Член Національної спілки
художників України

3. “Сучасна ікона для мене – це, найперше, опора на стародавні традиції і канони!
Ікона – це молитва у барвах, отож перед кожним написанням образу існує потрібна молитва. Як і в
стародавні часи іконописці просили допомоги Божої, звертались до Пресвятої Богородиці, Святого
апостола євангеліста Луки (за церковним переказом перший іконописець). Іконопис – мистецтво
сакральне, тому треба духовно відповідати цій творчості.
Серед сучасних іконописців тривають суперечки щодо дотримання канону і певної свободи
творчого пошуку. Однак, на мою думку, церковні канони зовсім не обмежують іконописця як
художника і як творця. На це впливає безліч факторів, зокрема велика кількість стилів і різновидів
всередині самого канону ... Головне, чого хотілося б уникнути, – це надмірної манірності задля
більш глибшої виразності”.
Роботи Олександра Силантьєва

4. Спочатку спробував написати один маленький образочок Пресвятої Богородиці «Казанської».
Показали його священику, батюшка подивився, як у мене вийшло, і благословив на написання і
вивчення цього високого мистецтва.
З часом була робота над масштабним проектом з розпису храму Петра і Павла у селі Фонтанка,
поблизу Одеси; великими багатофігурними монументальними розписами «Покрова», «Страшний
суд»… Хоча навряд чи є сенс описувати велику кількість робіт, краще побачити все на власні очі…
Нині ми, з моєю дружиною Валентиною, також художницею, працюємо ще й над відродженням
давньої традиції з написання родинних мірних (ростових) ікон. Це – особлива ікона, написана на
дошці, розмір якої відповідає зросту малюка на момент його народження. Зазвичай, зображується на
ній, на повний зріст, Святий Покровитель, на честь якого називається дитина. Така ікона є особиста,
унікальна та неповторна! Радісно, що традиція замовляти ікони на хрещення дитини відроджується!”
“У творчості існує думка: не художник обирає мистецтво чи стиль, а мистецтво і напрямок обирають
митця. Перефразовуючи, скажу, що з самого початку не прагнув до церковного мистецтва, воно
обрало мене пізніше.
Ще під час навчання у «Грековці» цікавився давніми видами мистецтва, «архаїкою» і старовинними
іконами. Ікони Рубльова і Діонісія приваблювали мене своєю надзвичайною чистотою і виразністю
ліній, лаконічністю кольору, наскільки я тоді міг судити по репродукціях. Тільки набагато пізніше
з'явилася можливість дивитися все в оригіналах! Іконопис і церква – це єдине ціле. Мій шлях до
Церкви, можна сказати, йшов через іконопис, однак я завжди вважав себе не гідним писати святі
образи…

5. Ікона “Нерукотворний образ Христа”
Ікона Пресвятої Богородиці іменованої
“Млекоживителька”

6. Ікона Первоверховних апостолів Петра і Павла
Мірна ікона
Святої праведної Анни

7. Ікона Святого благовірного
князя Олександра Невського

8. Розпис “Страшний суд ” Розпис “Покрова Пресвятої Богородиці”

9. Олександр Силантьєв під час роботи у
храмі Петра і Павла (с. Фонтанка)
Художниця Валентина Силантьєва
під час роботи у храмі Петра і Павла
(с. Фонтанка)

10. художник-мозаїст,
член Національної
спілки художників України

11. “Для мене ікона – це молитва і свідоцтво Боговтілення. Молитва як образ Божий і
образ Святих, що проявляється у фарбах. Ікона як свідоцтво реального приходу у цей
світ Христа Спасителя, через Різдво Богородиці і Пресвятої Діви Марії. До ікони, так
само, як і до віри, я прийшов через мистецтво. Річ у тім, що з дитинства я спостерігав
за життям моїх батьків, які були і є художниками. У домі, як і в усьому, панувала любов,
душевне піднесення та натхненне ставлення до мистецтва і живопису. Склався образ
художника як людини, яка шукає глибину і справжність у картині.
Коли я закінчував художнє училище, батько мені запропонував допомогти з
реставрацією ікони. Якщо не помиляюся, це був образ Іоанна Хрестителя. Старовинна
дошка, стримані кольори, чіткі лінії і силует, глибина образу… все лягало на душу…
Тоді я не думав про те, звідки така глибина, справжність, істинність в іконі? Саме та
справжність, яку так невтомно шукають художники”.

12. “Багато років по тому, за програмою обміну студентами, я потрапив до Греції – в
Афінську академію мистецтв, у клас мозаїки і фрески. Було завдання зробити копію.
Я обрав фрагмент мозаїчної ікони Різдво Богородиці, що знаходиться у монастирі
Дафні. Я поїхав туди подивитися наживо. Коли я увійшов у давній храм я був
вражений. Все було сповнене світлом…баня, склепіння, стіни були прикрашені
мозаїкою. Душа раділа від гармонії, гри барв, чіткості й рельєфності образів,
загальної цілісності те єдності. Що надихнуло художника? Де віднайти джерело такої
істинності і краси? Ці питання привели мене до Церкви і моєї справи – створення
мозаїчних ікон для храму”. Мозаїчні роботи Андрія Чаркіна

13. Храм Миколая Чудотворця.
Молдова,
Яловенський р-н
с. Бардар,

14. Храм Миколая Чудотворця.
Молдова,
Яловенський р-н
с. Бардар,

15. Монастир Хинку.
Молдова,
Ніспоренський р-н,

16. народний художник України,
член Національної спілки
художників України

17. “Після закінчення Київської академії я працював близько 10 років в Одеському музеї західного
і східного мистецтва. На той час ми із Серафимом Чаркіним були чи не єдиними
реставраторами в Одесі з академічною спеціальною освітою. З часом я здобув звання
реставратора вищої категорії.
Взагалі, в Україні місію збереження культурної спадщини минулого виконував Національний
науково-дослідний реставраційний центр у Києві, створений у 1987 році. Центр мав три
філіали: в Одесі, Львові і Харкові. За роки роботи в Одеській філії було врятовано тисячі
унікальних пам’яток і музейних скарбів півдня України.
Головна задача реставрації – консервація, зберегти витвір від подальшої руйнації. А потім вже
відновлювати. Важливо пам'ятати, що це треба робити дуже акуратно, лише у межах втрат,
зберігаючи авторський живопис.
Я тоді багато речей врятував, реставрував ікони XII-XV століття. До рук потрапляло все —
старовинні панно, ікони, картини на полотнах, дереві, металі. Реставрація — складний процес.
Для того, щоб звільнити картину від бруду, від пилу віків необхідно провести ряд хімічних,
фізичних досліджень.
Кожен реставратор – трохи матеріалознавець. Від реставратора вимагається багато знань і
умінь, треба знати спецхімію, вміти визначити стан пошкодження роботи, зробити аналіз ґрунту,
знати який клей застосовувати, яка фарба, лак чи масло підійде, яке використати омилення,
чим зняти пил. То ціла наука, дуже делікатне і відповідальне ремесло”.

18. “Я спеціалізувався на реставрації ікон. Київську академію закінчив за цим фахом. Для того
щоб повернути іконі колишній вид, необхідно знати технологію іконопису. Найперше, ікону
потрібно ретельно оглянути, провести відповідне дослідження. Усі частини розглядаються під
мікроскопом. І ні в якому разі не поспішати. Дуже важливий етап – зміцнення фарбового шару
ікони. Робота багатогранна, поетапна, розрахована на тривалий час. Треба мати неабияке
терпіння щоб її виконувати.
Одна з моїх реставраційних робіт – ікона Іверської Божої Матері, яка була написана до 100-
річчя Одеси у 1894 році. Тепер вона знаходиться в Одеському Спасо-Преображенському
соборі.
Коли дивишся на ікону і порівнюєш якою вона була до реставрації і якою стала після неї,
навіть не віриться, що через віки можна так делікатно і органічно втрутитися в її долю, щоб
до тонкощів зберегти усі деталі і самобутню первісну красу. Адже реставратор не ставить
собі за мету зі старої речі зробити нову, його завдання – донести до нас її першооснову, дух і
колорит. Щоб ми могли, як і наші предки, милуватися витворами свого народу”

19. Ікона Іверської Божої Матері.
Одеський Спасо-Преображенський собор

20. “Ікона – мистецтво національне й
водночас всесвітнє, бо все людське
починається з національного.
Великі духовні й культурні цінності
виникають і розвиваються на теренах
конкретних націй і через них досягають
масштабів загальнолюдського”.
Дмитро Степовик,
український мистецтвознавець