Результати економічної політики країн, що розвиваються

1. Виконав
студент ф-179 группи
Карабчук Дмитро
Контактні данні :
Е-mail: dimonkarabchuk1997@mail.ru
РЕЗУЛЬТАТИ
ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ
КРАЇН , ЩО
РОЗВИВАЮТЬСЯ

2. 1.Вступ
2.Особливості стратегій розбудови ринкової
економіки.
3.Південно-Східна Азія
4.Латинська Америка
5.Результати економічної політики країн , що
розвиваються
ЗМІСТ

3. Однією з відмітних рис соціально-економічного розвитку країн третього
світу є яскраво виражена тенденція до посилення економічної ролі
держави. Це пов'язано, з одного боку, із сучасною загальносвітовою
практикою розробки національних стратегій і довгострокових цілей
розвитку саме правлячими силами, що фіксується в їхніх програмах. З
іншого боку, у країн, що розвиваються, є для цього цілий шерег
властивих тільки їм причин: необхідність побороти глибоку економічну
відсталість, архаїчні соціальні структури, своє залежне та уразливе
становище в системі світового господарства.
Вступ

4. Для теперішнього етапу розвитку людства ринкова економіка є
найуніверсальнішою формою економічної координації. Через це економічні
системи країн, що розвиваються, історично було побудовано під значним
впливом ринкових чинників. Однак у цих країнах — на відміну від тих, що
змушені були здійснювати економічну відбудову — розвинутої ринкової системи
не існувало взагалі. Тому стратегічною метою виступала розбудова ринкової
економіки на соціально-економічному фундаменті, часто сформованому
докапіталістичними формаціями. Таким чином, ринковій системі, що
створюється, не властивіджерела нестабільності
Особливості стратегій розбудови
ринкової економіки

5. Стратегії економічної стабілізації та зростання у нових індустріальних
країнах є одними з найцікавіших для дослідження. Основні НІК —
гонконг, південна корея, сінгапур і тайвань — перейшли від відсталої,
напівфеодальної суспільно-економічної системи до сучасної
високотехнологічної конкурентоспроможної економіки.Дослідники
виділяють чотири хвилі економічного зростання у південно-східній азії.
Першу хвилю представляє японія; другу — чотири «тигри» — гонконг,
південна корея, сінгапур, тайвань; третю — індонезія, малайзія і таїланд.
До четвертої хвилі можна віднести «економічне диво» китаю та
в'єтнаму.Щодо визначення передумов національного успіху найбільший
інтерес становлять країни другої хвилі.
Південно-східна Азія

6. Значну роль у відродженні економік НІК другої хвилі відіграла державна власність.
Держава брала безпосередню участь у формуванні виробничої інфраструктури та
розвитку базових галузей — чорної металургії, важкого машинобудування,
нафтохімії. Розвиток державної власності надав процесові побудови ринкової
економічної структури чіткої стратегічної спрямованості. Через несформованість
приватних економічних стратегій сферу об'єктів та суб'єктів державної економічної
стратегії було розширено. Поступово держава обмежувала своє втручання, яке
компенсувалося ринковими механізмами, що
розвивалися, хоча на початку 80-х років її частка у валових внутрішніх інвестиціях
становила у Тайвані 49 %, у Таїланді — 38 %. Держава домінувала в галузях
інфраструктури, комунальній сфері, енергетиці Тайваню, Сінгапуру, Таїланду,
Південної Кореї.

7. Політика стимулювання експорту сприяла створенню кількох десятків
спеціалізованих торговельних компаній, що займалися експортом та
імпортом. Вони допомагали малим і середнім фірмам знайти шляхи збуту
їхньої продукції на зовнішніх ринках. Такі компанії завдяки своїм
масштабам значно легше вирішували проблеми фінансування, покриття
ризику, трансакційних витрат тощо. У міру поступового розширення
самостійності фірм роль торговельних компаній зменшувалася.
.

8. Урядам цих країн удалося поєднатиу своїй економічній стратегії
раціоналізм та прагматизм західної цивілізації з традиційними
колективістськими світоглядними позиціями конфуціанської етики. Завдяки
цьому сформувалася ідеологія економічного зростання, відбулося
об'єднання зусиль нації навколо спільної мети. Втілення цієї стратегії
сприяло розвитку національних традицій підприємництва та ділової
культури, заснованих на самодисципліні, довірі та відповідальності,
розподілі результатів зростання між усіма членами суспільства, на
підвищенні освітнього рівня та зміцненні технологічної та інженерної
культури.

9. Дослідники виділяють три періоди в економічній історії Латинської Америки XX ст.
Період лібералізму та вільної торгівлі, за якого регіон функціонував як сировинна
база для розвинених економік, закінчився у період кризи 30-х років. Він змінився
етатистським періодом — періодом індустріалізації та формування
інфраструктури, з високим ступенем державного втручання. Скоротилися темпи
виробництва, зростало безробіття, посилювалася інфляція, погіршувалося
зовнішньоекономічне становище.
ЛАТИНСКА АМЕРИКА

10. Відповідні змінисталися у сфері економічної політики. Тому від середини
70-х — початку 80-х років розпочався неолібералістський період, що
характеризувався приходом до влади у багатьох країнах військових хунт.
Вони здійснювали жорсткий курс на обмеження державного втручання,
приватизації тощо.Протягом кожного із зазначених періодів відбувалося
певне підвищення стабільності економік регіону доти, доки економічна
політика відповідала потребам економічної системи. Однак через
недосконалість насамперед інституцій державної влади ця політика
поступово сама ставала дестабілізувальним чинником, викликаючи
економічні та соціальні потрясіння. Надмірне одержавлення послабило
динамічність економічних систем.

11. Лібералізацій наекономічна стратегія, проведена на вимогу МВФ,
спричинила у країнах регіону на початку 80-х значний економічний спад. Це
значно погіршило й соціальну ситуацію.Відповідно до позичкових угод із
МВФ стратегії врегулювання охоплювали рестриктивну грошову та
фінансову політику, скорочення бюджетних дефіцитів через підвищення
податкових ставок та зменшення державних видатків, підвищення
обмінного курсу національних валют, зниження заробітної платні й
підтримання позитивних процентових

12. Намагаючись створити сприятливі умови для розвитку промисловості, у
другій половині 80-х років уряди країн регіону застосовували пільгові
процентові ставки по кредитах, що у реальному вимірі становили — 23,5 %
у Бразилії, — 24,0 % у Мексиці. Однак через недосконалу систему контролю
за цільовим спрямуванням кредитів цей важіль економічної стратегії
виявився малоефективним.
Відплив фінансових ресурсів за кордон погіршив можливості
інвестування за рахунок національних заощаджень, незважаючи на
збільшення останніх.

13. За такої ситуації багато держав регіону змушені були підтримувати
неконкурентоспроможні виробництва замість конкурентоспроможних задля
скорочення кількості імпортованих компонентів внутрішнього виробництва
та споживання. Водночас було підвищено ціни на конкурентоспроможні
товари.Через намагання скоротити інфляцію виключно ціновим контролем у
ряді країн Латинської Америки ціни тимчасово підупали за рахунок
скорочення виробництва, а оскільки програми стабілізації передбачали
контроль лише за однією ключовою ціною (зокрема праці), інші завдяки
інфляційним очікуванням продовжували зростати.

14. За такої ситуації багато держав регіону змушені були підтримувати
неконкурентоспроможні виробництва замість конкурентоспроможних задля
скорочення кількості імпортованих компонентів внутрішнього виробництва
та споживання. Водночас було підвищено ціни на конкурентоспроможні
товари.Через намагання скоротити інфляцію виключно ціновим контролем у
ряді країн Латинської Америки ціни тимчасово підупали за рахунок
скорочення виробництва, а оскільки програми стабілізації передбачали
контроль лише за однією ключовою ціною (зокрема праці), інші завдяки
інфляційним очікуванням продовжували зростати..

15. Лібералізаційна економічна стратегія стимулювала приплив капіталів до
країн регіону в другій половині 80-х — першій половині 90-х років, хоча
через відсутність спеціальної промислової стратегії ці капітали не
викликали зростання виробництва і перебували переважно у формі
короткотермінових.
Визначальною причиною кризи у Латинській Америці 80-х — на початку 90-х
років була переоцінка здатності приватних економічних суб'єктів
реалізовувати ефективну економічну стратегію.

16. У 90-х роках розпочався наступний етап розвитку країн регіону.
Відбуваються процеси економічної інтеграції, розробляється специфічна
модель регіонального поділу праці. Вагомішого значення набули соціальні
аспекти стабілізаційних стратегій, зваженішим є підхід до питань
інституційних змін.
Темпи зростання останнього становили всього 6 %. Значний внесок у цей
процес зробили також політики грошово-фінансової стабілізації, що
зумовили високі процентові ставки та, відповідно, високі курси
національних валют. Наслідком 80-х років, коли у регіоні практично не
реалізовувалася промислова політика, стало погіршення
конкурентоспроможності місцевих виробництв та структури експорту.

17. Таким чином, головна суперечність державної стратегії у країнах, що
розвиваються, — це суперечність між потребами внутрішньої стабілізації та
пристосуванням до умов міжнародних економічних відносин. Вона може
виражатись у неадекватності економічної політики, щопроводиться на
вимогу міжнародних фінансових органів та розвинутих держав, внутрішнім
потребам.
Складність проведення реформ полягає у необхідності дотримання умов
кредиторів.

18. У 2005 р. чистий приплив приватного капіталу до країн, що
розвиваються, досяг рекордно високого рівня, склавши 491 млрд дол. Це
було зумовлено процесом приватизації, злиттями й поглинаннями
компаній, фінансуванням зовнішнього боргу, а також стійким інтересом
інвесторів до ринків облігацій, номінованих у місцевій валюті, у країнах Азії
та Латинської Америки.
РЕЗУЛЬТАТИ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ
КРАЇН , ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ

19. Незважаючи на невизначеності, викликані високими цінами на нафту,
підвищенням глобальних процентових ставок і ростом дисбалансу світової
платіжної системи, відбулося різке збільшення припливу приватного
капіталу до країн, що розвиваються (за деякими оцінками 192 млрд дол.
порівняно з 85 млрд у 2003 р.
Такий приріст капіталу є безумовним наслідок зростання ВВП у країнах з
низьким і середнім рівнем доходів, що відбувалося в основному за рахунок
Китаю та Індії, де темпи економічного зростання у 2005 р. склали 9,9 і 8 %
відповідно.

20. Отже, незважаючи на те, що потоки приватного капіталу між країнами, що
розвиваються, становлять відносно невелику частину загальносвітових
потоків, у перших є потенційна можливість змінити напрямок фінансів на
цілі розвитку, особливо якщо темпи економічного зростання у країнах, що
розвиваються, як і раніше, випереджатимуть темпи розвинутих країн.
Сприятливі економічні показники країн, що розвиваються, грунтувалися
на розумних цілях і заходах їхньої економічної політики, але вони також є
результатом сприятливих зовнішніх умов, котрі, як очікується, можуть
погіршуватися.

21. Одна група країн починаючи від 2002 p., регулярно випускає облігації. До
неї входять Китай, Чілі, Малайзія, Мексика і Таїланд, котрі мають вищий
інвестиційний рейтинг, ніж інші країни. Друга група країн має доступ до
банківських кредитів завдяки наявності джерел стабільних доходів у вигляді
експорту, трансферних платежів або видобувних галузей, але не має
доступу до ринків облігацій. Третя група охоплює країни з низьким рівнем
доходів, які не мають доступу до приватного капіталу, за винятком
короткострокових інструментів фінансування торгівлі або прямих іноземних
інвестицій, і в основному залежать від офіційного фінансування своїх
довгострокових потреб у капіталі.

22. Ця остання група країн отримує вигоди від збільшення офіційної допомоги розвитку
(ОДР) та від списання боргу. У 2005 р. донори розширили обсяг ОДР до 0,33 % від
їхнього валового національного доходу (ВНД), що значно вище 0,22 % у 2001 p., і
лише трохи нижче найвищого показника 0,34 %, досягнутого на початку 1990-х
років. Більша частина згаданого рекордного росту обсягів офіційної допомоги до 27
млрд дол. стала можливою завдяки списанню зовнішнього боргу лише двом
країнам — Іраку й Нігерії. Однак останні тенденції вказують на те, що донори
докладають зусиль з розширення програм допомоги. Обсяг ОДР, імовірно,
зменшиться до 2007 р. порівняно з рекордним показником 106,5 млрд дол. у 2005
p. через скорочення масштабів списання боргу, але буде знову поступово
збільшуватися до 0,36 % ВНД у 2010 р.

23. ДЯКУЮ ЗА УВАГУ